Костянтин Симонов - біографія, фото, особисте життя, дружини та діти поета. Симонов Костянтин

Симонов Костянтин. Біографія його у цій статті розпочнеться із зазначення місця його народження. А місцем є Петроград.

Отже, 15 листопада (або 28-го за новим стилем) народився Костянтин (хоча звати його насправді Кирило) Михайлович. Виховувався він вітчимом, який викладав у військовому училищі. А де жив у дитячі роки відомий письменник, Симонов Костянтин? Біографія його розповідає нам, що він жив тоді в Саратові і Рязані.

У 1930 році Симонов закінчує семирічку, після чого вирушає освоювати професію токаря. У наступному ж році його сім'я перебирається (біографія, описана тут, максимально коротка, так що можуть бути втрачені багато деталей) починає працювати на заводі, і працює там до 1935 року. А 1931-го Симонов приступає до написання віршів.

У 1936-му році вперше "засвітився" в журналах відомий тепер Симонов Костянтин (біографія повідомляє і їх назви - "Молода гвардія" та "Жовтень"). У цих журналах було опубліковано його перші віршовані твори. 1938-го письменник завершує навчання в ім. М. Горького та ІФЛІ. Проте наступного року його направляють до Монголії на Халкін-Гол. Працює він там. Після цієї поїздки Симонов назад до інституту вже не повернувся.

Перша п'єса, як повідомляє нам біографія Костянтина Симонова, була написана ним у 1940-му році, а після – поставлена ​​у Театрі Ленінського комсомолу. Назва її - "Історія одного кохання". Друга п'єса була написана Костянтином Симоновим наступного року, і мала назву "Хлопець із нашого міста". Протягом року Костянтин не марнував час - він ходив на курси, призначені для військових кореспондентів, які перебували при Військово-політичній академії, і, крім того, отримав військове звання інтенданта другого рангу.

Дивовижною людиною був Костянтин Симонов. Коротка біографія його зовсім не є показником нудного життя. Про нього можна багато чого розповісти світові.

Як тільки почалася була призвана в армію, і почав роботу в газеті під назвою "Бойовий прапор". Вже 1942-го року він став старшим батальйонним комісаром, а 1943-го - підполковником. Після закінчення війни Симонов взагалі перейшов до лав полковників. Майже всі його військові матеріали були опубліковані у "Червоній зірці". За воєнні роки Костянтином було написано кілька п'єс, повість, і навіть дві книжки віршів.

В якості військового кореспондента Симонов встиг побувати на всіх фронтах, бігав Румунським, Болгарським, Югославським, Польським і Особисто бачив останні бої за Берлін. Після закінчення війни побачили світ його збірки нарисів.

У повоєнні роки поїздив багатьма закордонними відрядженнями. За три роки об'їздив Японію, США та Китай. Як кореспондента "Правди" жив у Ташкенті (1958-1960).

Його перший роман, який називається "Товариші по зброї", був випущений у 1952 році, а за ним була і книга "Живі та мертві" (1959). 1961-го було поставлено п'єсу Костянтина Симонова "Четвертий". Здійснив постановку театр "Сучасник". З 1963 по 1964 р. Костянтин пише роман "Солдатами не народжуються", до якого в 1970-1971 роках написано продовження, яке називається "Останнє літо".

За багатьма романами Симонова було знято кінокартини і, крім того, письменник вів дуже активне суспільне життя.

Пішов із життя Костянтин Симонов 28 числа серпня місяця, року 1979-го.

Начебто і просто, і майже буденно, тільки чомусь сльози навертаються на очах

У цій історії практично немає гумору, і вона ніяк не вміститься в звичайні інтернет-2-3 абзацу. Але, повірте, справа того варта. Тим більше, що історія – фактично ексклюзив, звучала кілька разів у тісному колі, без винесення назовні. Тепер, схоже, настав час для більшого охоплення якраз під День Перемоги.

У 70-ті роки наша сім'я жила в Ростові-на-Дону за адресою: Кріпосний провулок, будинок 141, кв. 48. Звичайна цегляна п'ятиповерхівка в центрі міста, через дорогу навскіс від басейну "Бриз", якщо комусь цікаве точне місцезнаходження.

Там і зараз хтось живе, у нашій двокімнатній хрущовці. Як і поверхом вище, в 51-й квартирі, в однокімнатній. А ось за часів мого дитинства у квартирі номер 51 жила бабуся Соня, тиха усміхнена старенька. Я пам'ятаю її погано, можна сказати, взагалі не пам'ятаю нічого, крім того, що у неї завжди був у передпокої м'який поліетиленовий пакет з карамельками, якими вона пригощала мене, що вдавалася за сіллю або ще за якими господарськими дорученнями.

Моя мама і Софія Давидівна нерідко розмовляли, сусіди на той час були набагато ближче один до одного, тому й стосунки були більш відкритими.

Пройшло багато років, ми давно переїхали, і якось мама розповіла мені приголомшливу історію. Їй, звичайно, це стало відомо від сусідки, так що зараз це виходить - "з третіх рук", вибачте, якщо десь помилюся. Передаю, як почув.

Софія Давидівна в молодості навчалася у Москві, проходила практику в якомусь виданні, а коли почалася війна – стала стенографісткою-машиністкою у редакції газети "Червона Зірка". Їх там було кілька молодих дівчат, і працювали вони здебільшого на грандів радянської журналістики – того літа сорок першого Соні дістався Костянтин Михайлович Симонов, саме його тексти вона й передрукувала більшу частину часу.

А час був тяжкий. Німці підступали до Москви, щоденні авіанальоти, редакція перебралася кудись у передмістя столиці, фактично готується евакуація. І раптом серед всього цього кошмару оголошують: "У Москві концерт! У філармонії! Є запрошення для газети, хто хоче поїхати?"

Бажали поїхати усі. Знайшли якийсь автобус, або півторку, набився повний кузов шанувальників музики, в тому числі і Софія, і Симонов. На подвір'ї чи кінець літа, чи початок осені, доїхали без пригод.

А там краса - пані в модних сукнях, офіцери в парадному обмундируванні, нечисленні цивільні теж знайшли у що одягнутися. Наші дівчата дивляться на всі очі, маса відомих людей, та що ти! На сцені - оркестр... тут спогади розмиваються, ніби мама невпевнено нагадує, що йшлося про прем'єру симфонії Шостаковича. Але загалом атмосферу відчуваєте, так? Шматок щасливого мирного життя.

У першому акті починають вити сирени протиповітряної оборони. Оркестр припиняє грати, виходить розпорядник і каже: "Товариші, у нас несподівана перерва, хто хоче, може спуститися у фойє, там бомбосховища, це буде безпечніше." Зал сидить мовчки, жодна людина не піднімається зі свого місця. "Товариші, я вас прошу - спустіться в бомбосховище!" У відповідь тиша навіть стільці не скриплять. Розпорядник постояв, постояв, розвів руками та пішов зі сцени. Оркестр продовжив грати до закінчення першого акту.

Відгриміли оплески, і лише потім усі спустилися у фойє, де й перечекали на сполох. Соня, звичайно ж, наглядає за "своїм" Симоновим, як він там та з ким. Про його роман із Валентиною Сєровою всі знали, і треба ж тому статися – на цьому концерті вони практично випадково зустрілися.

Сєрова була з якимись військовими, Симонов схопив Софку, що відчайдушно відбрикується, підійшов разом з нею до актриси і представив їх один одному. Це, звичайно, був, швидше, привід для початку розмови, але юній стенографістці і цього вистачило - ще б пак, сама Сєрова, зірка екрану!

Потім Симонов і Сєрова відійшли вбік і там, за колонами, довго щось розмовляли. Розмова йшла на кілька підвищених тонах, всі навколо делікатно ніби не помічали того, що відбувається. Симонов про щось питав Сєрову, та мотала головою, він наполягав на відповіді, але в результаті досяг лише того, що Валентина Василівна розгорнулася і залишила Симонова одного в цих колон.

Тут оголошують про початок другого акту, всі повертаються до зали, помаху диригентської палички, і знову гримить музика. Час пролітає непомітно і ось вже практично вночі вантажівка їде назад, у кузові трясуться глядачі, мрячить дрібний дощ. Софія крадькома поглядає на Симонова, той сидить мовчки, курить цигарки, одну за одною...

Доїжджають до розташування, всі розходяться спати, сповнені вражень.

Глибокої ночі, години о третій, наша героїня прокидається від того, що її будить посильний: "Софко, вставай, тебе терміново вимагає!" Вона спросоння, нашвидкуруч одягнувшись, вдається до будинку, де жив Симонов. Костянтин Михайлович стоїть біля темного вікна, дивиться в далечінь. "Софії, сідайте за машинку" - і починає диктувати:

"Чекай мене, і я повернуся, тільки дуже чекай,
Чекай, коли наводять смуток жовті дощі,
Чекай, коли сніги мітуть, чекай, коли спека,
Чекай, коли на інших не чекають, забувши вчора..."

І Софка стукає по клавішах і плаче. І сльози капають перший друкований екземпляр знаменитого вірша.

Довго думав, чи писати цей пост. Адже жодних письмових свідчень немає. Софія Давидівна Юкельсон померла наприкінці вісімдесятих, інших схожих спогадів знайти не вдалося, Яндекс про це теж нічого не знає.

У якихось архівах, напевно, знайдуться факти, що підтверджують або спростовують цю розповідь. Але мені він здається гідним для збереження у нашій пам'яті – маленький шматочок історії великої країни.

Такі справи. (не моє)

• Інші варіанти біографії
• Тест з біографії

Ранні роки

Народився Костянтин 15 (28) листопада 1915 року у Петрограді. Але перші роки життя Симонов прожив у Саратові, Рязані. Батьками був названий Кирилом, але потім змінив своє ім'я та взяв псевдонім – Костянтин Симонов. Виховувався вітчимом, який був військовим фахівцем та викладав у військових училищах.

Навчання

Якщо розглядати коротку біографію Симонова, важливо зазначити, що після закінчення семи років школи письменник навчався за фахом токаря. Потім у житті Костянтина Симонова в 1931 року відбувся переїзд до Москви, після чого він працював на заводі до 1935 року.

Приблизно водночас було написано перші вірші Симонова, а надрукували його твори вперше 1936 року.

Після здобуття вищої освіти в Літературному інституті імені Горького (1938) та закінчення аспірантури, оговтався на фронт до Монголії.

Творчість та військова кар'єра

У 1940 році була написана перша п'єса Симонова «Історія одного кохання», а в 1941 році – друга – «Хлопець із нашого міста».

Навчався Костянтин Симонов на курсах військових кореспондентів, потім, з початком війни, писав для газет «Бойовий прапор», «Червона зірка».

За все життя Костянтин Михайлович Симонов отримав кілька військових звань, найвищим у тому числі стало звання полковника, присвоєне письменнику вже після закінчення війни.

Одними з відомих військових творів Симонова стали: «Жди меня», «Війна», «Русские люди». Після війни в біографії Костянтина Симонова настав період відряджень: він їздив до США, Японії, Китаю, два роки жив у Ташкенті. Працював головним редактором "Літературної газети", журналу "Новий світ", входив до складу Спілки письменників. За багатьма творами Симонова було знято фільми.

Смерть та спадщина

Помер письменник 28 серпня 1979 року в Москві, а порох його був розвіяний, згідно із заповітом, над Буйницьким полем (Білорусія). Його ім'ям названі вулиці у Москві та Могильові, Волгограді, Казані, Кривому Розі та Краснодарському краї. Також на його честь названо бібліотеку в Москві, встановлено меморіальні дошки в Рязані та Москві, названо його ім'ям теплохід та астероїд.

У свідомості людей, що нині живуть, ім'я Костянтина Симонова міцно асоціюється з творами про Велику Вітчизняну війну, зі знайомими зі шкільної лави рядками вірша «Син артилериста» («Був у майора Дєєва товариш майор Петров…»), та ще з серіальними відомою акторкою Валентиною Сєровою. У роки хрущовської «відлиги» антисталіністи, які раптово «відтанули», не захотіли пробачити радянському «генералу» від літератури ні його блискавичного успіху, ні високих постів у Спілці письменників СРСР, ні вірнопідданських п'єс, статей і віршів, написаних наприкінці 1940-х. -Х років. Постперебудовні «переписувачі» вітчизняної історії взагалі зарахували К.Симонова – лауреата Ленінської та шести Сталінських премій, одного з найуславленіших і (не побоюся цього слова) талановитих письменників XX століття – до «антигероїв». Його твори були однозначно поставлені в ряд з «офіційною» творчістю Фадєєва, Горбатова, Твардовського та інших радянських авторів, абсолютно втрачених для нинішнього покоління за гучними іменами Булгакова, Цвєтаєвої, Пастернака, Ахматової, Набокова тощо. Подібна «однозначність» в оцінці історичних подій, а також поетів, письменників та їхніх літературних творів уже не раз зіграла злий жарт із тими, хто сьогодні прагне його проповідувати з політичної трибуни, у ЗМІ чи шкільних підручниках.

З історії країни неможливо викреслити ні сталінські репресії, ні велику перемогу у Вітчизняній війні. З російської літератури неможливо викреслити чи «вилучити» справді талановиті твори, навіть якщо назвати їх авторів безпринципними «радянськими функціонерами», сталінськими лизоблюдами, «замовними» письменниками-соцреалістами. Зважаючи на висоту минулих років, набагато простіше вимагати проявів громадянської мужності від інших, ніж самому виявити його в реальному житті. Цьогорічним критикам не варто про це забувати.

І навіть якщо відволіктися від наведених вище «штампів», сформованих суспільною думкою в останні десятиліття, то твори К. М. Симонова сьогодні читати просто нікому. Тема війни давно себе вичерпала, а за весь час, що пройшов в умовах абсолютної літературної свободи, у російськомовній літературі пострадянського простору так і не з'явилося жодного твору, котрий дійсно любив народ. Російський літературний ринок, у тому вигляді, в якому він існує зараз, орієнтований виключно на потреби любителів «легкого чтива» - низькопробних детективників, різного роду фентезі та жіночих романів.

К.М. Симонову дісталася інша, суворіша епоха. Його вірш-заклинання «Жди меня» читали, як молитву. П'єси "Хлопець із нашого міста", "Російські люди", "Так і буде" стали героїчними прикладами для цілого покоління радянських людей. Далеко неоднозначний, відвертий цикл ліричних віршів, присвячений В.Сєровій («З тобою і без тебе», 1942), ознаменував собою недовгий період «ліричної відлиги» в радянській військовій літературі і приніс його автору воістину всенародну популярність. Читаючи ці рядки не можна, неможливо не зрозуміти, що Костянтин Симонов писав про Велику Вітчизняну війну не за обов'язком, а за глибокою внутрішньою потребою, яка з юних років і до кінця днів визначила основну тему його творчості. Протягом усього життя поет, драматург, мислитель Симонов продовжував думати і писати про людські долі, пов'язані з війною. Він був воїном і поетом, здатним запалити в серцях мільйонів людей не тільки ненависть до ворога, а й підняти націю на захист своєї Батьківщини, вселити надію та віру у неминучу перемогу добра над злом, любові над ненавистю, життя над смертю. Будучи безпосереднім очевидцем і учасником багатьох подій, Симонов як журналіст, письменник, сценарист, художник слова вніс чималий внесок своєї праці у формування ставлення до подій Великої Вітчизняної війни у ​​всіх наступних поколінь. Роман «Живі і мертві» - наймасштабніший твір письменника – є глибоким осмисленням минулої війни, як величезної, загальнолюдської трагедії. Їм зачитувалося не одне покоління читачів: і ті, хто пройшов і пам'ятав ту війну, і ті, хто знав про неї з розповідей старших та радянських фільмів.

Сім'я та ранні роки

Кирило Михайлович Симонов народився Петрограді, у ній військового. Його справжній батько Михайло Агафангелович Симонов (1871 – ?) – дворянин, випускник Імператорської Миколаївської військової академії (1897), генерал-майор. У офіційних біографіях К.М. Симонов вказував, що «батько загинув чи пропав безвісти» на фронті. Проте під час Першої світової війни генерали безвісти на фронті не пропадали. З 1914 по 1915 М.А. Симонов командував 12 Великолуцьким піхотним полком, з липня 1915 по жовтень 1917 був начальником штабу 43 армійського корпусу. Після революції генерал емігрував до Польщі, звідки матері Кирила – Олександрі Леонідівні (уродженій князівні Оболенській) – на початку 1920-х років надходили від нього листи. Батько кликав дружину та сина до себе, але Олександра Леонідівна емігрувати не захотіла. На той час у житті вже виник інший чоловік – Олександр Григорович Іванишев, колишній полковник царської армії, викладач військового училища. Він усиновив та виховав Кирила. Щоправда, прізвище та по батькові синові мати зберегла: адже всі вважали М.А. Симонова загиблим А сама вона взяла прізвище Іванишева.

Дитячі роки Кирила пройшли в Рязані та Саратові. Виховувався він вітчимом, якого на все життя зберіг щиру прихильність і добрі почуття. Сім'я жила небагато, тому 1930 року, після закінчення семирічки в Саратові, Кирило Симонов пішов вчитися на токаря. У 1931 році, разом із батьками, він переїхав до Москви. Закінчивши фабзавуч точної механіки, Симонов йде працювати на авіаційний завод, де працював до 1935 року. В «Автобіографії» Симонов пояснював свій вибір двома причинами: «Перша та головна – п'ятирічка, щойно збудований неподалік нас, у Сталінграді, тракторний завод та загальна атмосфера романтики будівництва, що захопила мене вже в шостому класі школи. Друга причина – бажання самостійно заробляти». Деякий час Симонов також працював техніком у Міжрабпомфільмі.

У ці роки юнак починає писати вірші. У пресі перші твори Симонова з'явилися в 1934 (у деяких джерелах зазначено, що перші вірші були надруковані в 1936 в журналах «Молода гвардія» і «Жовтень»). З 1934 по 1938 роки навчався у Літературному інституті ім. М. Горького, потім вступив до аспірантури МІФЛІ (Московського інституту філософії, літератури та історії ім. Н.Г. Чернишевського).

У 1938 році з'являється і перша поема Симонова - "Павло Чорний", що прославляла будівельників Біломорсько-Балтійського каналу. В "Автобіографії" письменника поема згадується як перший важкий досвід, що увінчався літературним успіхом. Вона була опублікована в поетичній збірці «Дивитись сил». Тоді ж було написано історичну поему «Льодове побоїще». Звернення до історичної тематики вважалося обов'язковим, навіть «програмним» для автора-початківця в 1930-і роки. Симонов, як і чекали, вносить у історичну поему військово-патріотичний зміст. На засіданні в журналі «Літературне навчання», присвяченому розбору його твору, К. Симонов говорив: «Бажання написати цю поему в мене з'явилося у зв'язку з відчуттям війни, що наближається. Я хотів, щоб ті, хто прочитав поему, відчули близькість війни… що за нашими плечима, за плечима російського народу стоїть багатовікова боротьба за свою незалежність…»

Військовий кореспондент

У 1939 році Симонов, як перспективний автор військової тематики, був направлений як військовий кореспондент на Халкін-Гол. У листі до С.Я. Фрадкіної від 6 травня 1965 року К. Симонов згадував, як уперше потрапив на фронт: «На Халхін-Гол я поїхав дуже просто. Спочатку мене ніхто не збирався туди посилати, я був, як кажуть, надто молодий і зелений, і я мав їхати не туди, а на Камчатку до військ, але потім редактор «Героїчної червоноармійської» - газети, яка виходила там, у Монголії, у нашій групі військ, - надіслав телеграму до Політуправління армії: «Терміново надішліть поета». Йому знадобився поет. Очевидно, у цей момент у Москві не знайшлося нікого соліднішого за своїм поетичним багажем, ніж я, мене викликали в ПУР щось так о годині або о два дні, а о п'ятій годині я поїхав на владивостокському скорому в Читу, а звідти вже до Монголії…»

В інститут поет більше не повернувся. Незадовго до від'їзду до Монголії він остаточно змінив своє ім'я – замість рідного Кирило взяв псевдонім Костянтин Симонов. Майже всі біографи сходяться на тому, що причина такої зміни криється в особливостях дикції та артикуляції Симонова: він не вимовляв "р" і твердий звук "л". Вимовити власне ім'я йому завжди було важко.

Війна для Симонова почалася не в сорок першому, а в тридцять дев'ятому році на Халхін-Голі, і саме з того часу визначилися багато нових акцентів його творчості. Крім нарисів та репортажів, з театру військових дій кореспондент привозить цикл віршів, який незабаром набуває всесоюзної популярності. Найпронизливіший вірш «Лялька» за своїм настроєм та тематикою мимоволі перегукується з наступною військовою лірикою Симонова («Ти пам'ятаєш, Альоша, дороги Смоленщини», «Безім'яне поле» та ін.), у якій піднімається проблема обов'язку воїна перед Батьківщиною та своїм народом.

Безпосередньо перед Великою Вітчизняною війною Симонов двічі навчався на курсах військових кореспондентів при Військовій академії імені М.В. Фрунзе (1939-1940) та Військово-політичній академії (1940-1941). Здобув військове звання інтенданта другого рангу.

З перших днів війни Костянтин Симонов перебував у діючій армії: був власним кореспондентом газет «Червоноармійська правда», «Червона Зірка», «Правда», «Комсомольська правда», «Бойовий прапор» та ін.

Як кореспондент К. Симонов міг пересуватися у прифронтовій зоні зі свободою, фантастичною навіть будь-якого генерала. Іноді на своєму автомобілі він вислизав буквально з кліщів оточень, залишаючись чи не єдиним уцілілим очевидцем загибелі цілого полку чи дивізії.

Добре відомо, підтверджено очевидцями та документально, що у липні 1941 року К. Симонов перебував під Могильовом, у частинах 172-ї стрілецької дивізії, яка вела важкі оборонні бої та проривалася з оточення. Коли кореспонденти «Известий» Павло Трошкін та Костянтин Симонов прибули на КП 172-ї стрілецької дивізії, їх затримали, погрожували покласти на землю та тримати до світанку, під конвоєм доставили до штабу. Проте кореспондента Симонова це навіть порадувало. Він одразу відчув дисципліну, порядок, впевненість, зрозумів – війна йде далеко не так, як задумано супротивником. К. Симонов знаходить у мужності і твердій дисципліні полків, що обороняли місто, якусь «точку опори», яка дозволяє писати в газету «не брехня в порятунок», не напівправду, пробачливу в ті драматичні дні, а щось таке, що й іншим служило б точкою опори, вселяло б віру.

За фантастичну «оперативність» та творчу плодючість кореспондента Симонова ще до війни порівнювали з комбайном: літературні нариси та фронтові репортажі сипалися з-під його пера як із рогу достатку. Улюблений жанр Симонова – нарис. Його статті (дуже нечисленні), по суті, також є рядом нарисових замальовок, пов'язаних публіцистичними або ліричними відступами. У дні війни поет К. Симонов вперше постає як прозаїк, але прагнення письменника розширити жанри, у яких працював, знайти нові яскравіші і дохідливі форми подачі матеріалу дуже швидко дозволили йому виробити свій індивідуальний почерк.

У нарисах До. Симонова, зазвичай, знаходить відбиток те, що він бачив на власні очі, що сам пережив, або доля іншої конкретної людини, з якою звела автора війна. У його нарисах завжди є оповідний сюжет, і найчастіше нариси його нагадують новелу. Вони можна знайти психологічний портрет Героя – звичайного солдата чи офіцера переднього краю; обов'язково відображені життєві обставини, що сформували характер цієї людини; докладно описується бій і, власне, подвиг. Коли нариси К. Симонова будувалися на матеріалі розмови з учасниками бою, вони фактично перетворювалися на діалог між автором і героєм, який іноді переривається авторським оповіданням («Солдатська слава», «Честь командира» та ін.).

У період Великої Великої Вітчизняної війни – з червня 1941 року до листопада 1942 року – Симонов прагнув охопити якнайбільше подій, відвідати різні ділянки фронту, зобразити у своїх нарисах і художніх творах представників різноманітних військових професій, підкреслити проблеми нормальної фронтової обстановки.

В 1942 Костянтину Симонову було присвоєно звання старшого батальйонного комісара, в 1943 - звання підполковника, а після війни - полковника. Як військовий кореспондент він побував на всіх фронтах. Під час боїв у Криму Костянтин Симонов знаходився безпосередньо в ланцюгах контратакуючих піхотинців, ходив із розвідгрупою за лінію фронту, брав участь у бойовому поході підводного човна, що мінував румунський порт. Доводилося йому бувати і серед захисників Одеси, Сталінграда, у югославських партизанів, у передових частинах: під час Курської битви, Білоруської операції, у завершальних операціях зі звільнення Польщі, Чехословаччини та Югославії. Симонов був присутній на першому процесі військових злочинців у Харкові, був і в щойно звільненому, неймовірно страшному Освенцімі та в багатьох інших місцях, де відбувалися вирішальні події. У 1945 році Симонов став свідком останніх боїв за Берлін. Він був присутній під час підписання гітлерівської капітуляції у Карлсхорсті. Нагороджений чотирма бойовими орденами.

Нелегка, часом героїчна робота фронтових кореспондентів, які не просто збирали матеріал для нарисів та статей, а й брали участь у боях, рятували інших та гинули самі, згодом знайшла своє відображення у творах письменника К.Симонова. Після війни з'явилися його збірки нарисів: «Листи з Чехословаччини», «Слов'янська дружба», «Югославський зошит», «Від Чорного до Баренцевого моря. Записки військового кореспондента». Симонову належить авторство всенародно улюбленої «Пісні військових кореспондентів», яка на довгі роки стала гімном журналістів, які працюють у «гарячих точках» планети:

«Жди меня»: роман актриси та поета

27 липня 1941 року К. Симонов повернувся до Москви, пробувши не менше тижня на Західному фронті - у Вязьмі, під Єльнею, поблизу Дорогобужа, що горить. Він готувався до нової поїздки на фронт – від редакції «Червоної зірки», але на підготовку машини для цієї поїздки потрібний був тиждень.

«За ці сім днів, - згадував Симонов, - крім фронтових балад для газети, я раптом за один присідок написав «Жди меня», «Майор привіз хлопчика на лафеті» і «Не гнівайтесь, на краще». Я ночував на дачі у Лева Касиля в Переділкіні і вранці залишився там, нікуди не поїхав. Сидів на дачі один і писав вірші. Навколо були високі сосни, багато суниць, зелена трава. Був спекотний літній день. І тиша.<...>На кілька годин навіть захотілося забути, що у світі є війна.<...>Напевно, того дня більше, ніж в інші, я думав не так про війну, як про власну долю на ній…»

Згодом вельми авторитетні критики та літературознавці запевняли, що «Жди меня» - найзагальніший вірш Симонова, що у одному ліричному вірші поет зумів передати особливості часу, зумів вгадати найголовніше, найпотрібніше людям, і цим допомогти мільйонам своїх співвітчизників у важку пору війни . Але вдалося йому це зовсім не тому, що він намагався вгадати, що зараз найпотрібніше. Нічого подібного Симонов не замислював! У той спекотний літній день на дачі Л. Касиля він написав те, що було життєво необхідним йому самому. Звертаючись у думках до єдиного адресата своєї любовної лірики – акторки Валентини Сєрової, поет висловив те, що було цієї хвилини для нього важливіше і найбажаніше. І тільки тому, саме тому вірші, написані однією людиною і звернені до однієї єдиної жінки на світі, стали загальними, необхідними мільйонам людей у ​​найважчий для них час.

З висхідною зіркою вітчизняного кінематографа, примою московського Театру ім. Ленінського комсомолу В. В. Сєрової (у дівоцтві Половікова) Костянтин Михайлович познайомився в 1940 році. На сцені театру було поставлено його першу п'єсу – «Історія одного кохання». Валентина, на той час уже вдова відомого льотчика, героя Радянського Союзу Анатолія Сєрова, грала у ній одну з головних ролей. До цього, в сезон 1939-40 року вона блищала у виставі «Зикови», і молодий, тоді ще початківець-поет і драматург, не пропускав жодної вистави. За словами Сєрової, закоханий Симонов заважав їй грати: завжди сидів з букетом квітів у першому ряду і стежив за кожним її рухом.

Проте любов Симонова до Ваські (поет не вимовляв літери «л» і «р» і саме так називав свою музу) не було взаємним. Валентина приймала його залицяння, була близька, але забути Сєрова не могла. Вона воліла залишатися вдовою героя-льотчика, ніж стати дружиною поки що мало кому відомого молодого літератора. Тим більше, що Симонов вже був одружений з О.С. Ласкіною (кузині Б. Ласкіна), в 1939 році у них народився син Олексій.

З перших літературних кроків поет Симонов писав «для друку», точно вгадуючи той шлях, який приведе його твір саме на друковані сторінки. У цьому був один із головних секретів його раннього та міцного успіху. Його вміння перекладати актуальну офіційну точку зору та пропонувати її читачеві вже в емоційно-ліричному впакуванні виковувалося з перших літературних дослідів. Але «Жди меня» та інші ліричні вірші, присвячені стосункам із Сєровою, були єдиними творами поета, які спочатку для друку не призначалися. Та й хто б у ті передвоєнні, ура-патріотичні, ідеологічно витримані роки став друкувати любовну лірику, сповнену еротичного драматизму та страждань про нерозділене кохання?

Війна перевернула все. Цілком особистий, необхідний тільки йому вірш «Жди меня» Симонов неодноразово читав у колі друзів-літераторів; читав артилеристам на острові Рибачий, відрізаному від решти фронту; читав розвідникам перед важким рейдом тилами супротивника; читав морякам на підводному човні. Його однаково уважно слухали і у солдатських землянках, і у штабних бліндажах. Особливості російського радянського читача, що вже цілком сформувався, були такі, що він шукав у літературі - особливо в болісній ситуації війни - втіхи, прямої підтримки. У забезпеченні такої підтримки критики бачили «одне із завдань поезії». Вірш Симонова вийшов і за межі цієї функції, отримавши з першого моменту створення ще одну, особливу функцію: «заклинання», «молитва», «ліки від туги», «віра» і навіть, якщо завгодно – «забобона»...

Незабаром рядки вірша стали розходитися в рукописних копіях, заучуватися напам'ять. Солдати посилали їх у листах до коханих, заклинаючи розлуку та близьку смерть, прославляючи велику силу кохання:

9 грудня 1941 року "Жди меня" вперше прозвучало по радіо. Симонов випадково опинився у Москві та прочитав вірш сам, встигнувши до ефіру буквально в останню хвилину. У січні 1942 року "Жди меня" було опубліковано в "Правді".

За словами очевидців, на повоєнних зустрічах із читачами Симонов ніколи не відмовлявся читати «Жди меня», але якось темнів обличчям. І в очах його було страждання. Він ніби знову падав у свій сорок перший рік.

У розмові з Василем Пєсковим питанням «Жди меня» Симонов втомлено відповів: «Якби я не написав, написав би хтось інший». Він вважав, що просто так співпало: любов, війна, розлука, та самотності, що дивом випали кілька годин. До того ж, вірші були його роботою. От і проступили вірші крізь папір. Так проступає кров крізь бинти.

У квітні 1942 року Симонов здав у видавництво «Молода гвардія» рукопис ліричного збірника «З тобою і без тебе». Усі 14 віршів збірки були адресовані та присвячені В.Сєровій.

У першій же великій статті про цей цикл відомий з довоєнних років критик В. Александров (В.Б. Келлер) писав:

Збірка «З тобою і без тебе» фактично ознаменувала тимчасову реабілітацію лірики в радянській літературі. Найкращі з його віршів висловлюють конфлікт між двома найсильнішими рушійними силами душі поета: любов'ю до Валентини та військовим обов'язком перед Росією.

У дні найважчих боїв 1942 року радянське партійне керівництво вважало за необхідне довести до масового читача саме такі вірші, протиставивши жахам війни те вічне та непорушне, заради чого варто боротися і варто жити.

Проте муза Симонова, як і раніше, не мріяла про те, щоб давній зітхач назвав її дружиною. Віддано і самозабутньо чекати на свого шанувальника з фронтових відряджень вона теж не обіцяла.

Є версія, що навесні 1942 року Валентина Сєрова серйозно захопилася маршалом К. Рокоссовським. Ця версія була представлена ​​в гучному серіалі Ю.Кара "Зірка епохи" і міцно вкорінилася у свідомості не лише простих телеглядачів, а також тележурналістів, авторів різних публікацій про Сєрову в пресі та на інтернет-ресурсах. Всі родичі, що нині живуть, як Сєрової і Симонова, так і Рокосовського, в один голос заперечують військовий роман маршала і актриси. Особисте життя Рокоссовського, який був, мабуть, ще більш публічною людиною, ніж Сєрова та Симонов, досить добре відоме. Сірий із її любов'ю у ній просто був місця.

Можливо, Валентина Василівна з якихось причин у цей період справді хотіла розірвати стосунки з Симоновим. Будучи людиною прямою і відкритою, вона не вважала за потрібне вдавати і брехати в реальному житті – гри їй вистачало на сцені. Москвою поповзли чутки. Роман поета та актриси опинився під загрозою.

Не виключено, що в цей момент у відкинутому Симонові заговорила ревнощі, образа, суто чоловіче бажання отримати кохану будь-що. Опублікувавши любовну лірику, присвячену Сєровій, поет фактично пішов ва-банк: він дав свою згоду на використання своїх особистих почуттів у ідеологічних цілях, щоб набути справжньої, всенародної слави і тим самим «дотиснути» незговірливу Валентину.

Написаний у 1942 році сценарій пропагандистського фільму «Жди меня» і зовсім зробив особисті стосунки Симонова та Сєрової надбанням усієї країни. У актриси просто не лишилося вибору.

Можливо, що саме в цей період їх, багато в чому вигаданий самим Симоновим і «схвалений» владою роман, дав першу серйозну тріщину. У 1943 році Симонов і Сєрова вступили в офіційний шлюб, але, незважаючи на всі сприятливі обставини та видимий зовнішній благополуччя, тріщина у їхніх стосунках лише зростала.

Згодом тріщина нерозуміння і нелюбові перетворилася на «скло тисячоверстної товщини», за яким «стукання серця не чути», потім – на бездонну прірву. Симонов зумів вибратися з неї і знайти під ногами новий ґрунт. Валентина Сєрова здалася та загинула. Протягнути руку допомоги своїй колишній, уже нелюбимій музі, поет відмовився:

Як напише пізніше їхня дочка Марія Симонова: «Померла вона [Ст. Сєрова – Е.Ш.] одна, у порожній, обікраденій спаивающими її пройдисвітами квартирі, з якої винесли все, що піддавалося перенесенню вручну».

Симонов на похорон не приїхав, надіславши лише букет із 58 криваво-червоних гвоздик (у деяких спогадах фігурують відомості про букет із рожевих троянд). Незадовго до своєї смерті він зізнався дочці: "... те, що було в мене з твоєю матір'ю, було найбільшим щастям у моєму житті... і найбільшим горем..."

Після війни

Після закінчення війни протягом трьох років К.М. Симонов перебував у численних закордонних відрядженнях: Японії (1945-1946), США, Китаї. У 1946-1950 роках він обіймає посаду редактора одного з провідних літературних журналів "Новий Світ". У 1950-1954 роках – редактор «Літературної газети». З 1946 по 1959 роки, а потім з 1967 по 1979 рік - секретар Спілки письменників СРСР. За період з 1942 по 1950 роки К.Симонов отримує шість Сталінських премій – за п'єси «Хлопець із нашого міста», «Російські люди», «Російське питання», «Чужа тінь», роман «Дні та ночі» та збірка поезій «Друзі та вороги».

Симонов - син царського генерала і княжни зі старовинного російського роду - справно служив не просто радянській владі. Під час війни він віддав весь свій талант народу, що б'ється, своїй Батьківщині, тій великій і непереможній країні, якою він хотів бачити Росію. Але, одного разу потрапивши до партійної «обойми» (Симонов вступив у партію лише 1942 року), він відразу ж набув статусу обласканого владою, «потрібного» поета. Швидше за все, він і сам вірив у те, що робить все правильно: перемога у війні і та позиція, яка була зайнята Росією у світі після 1945 року, лише переконали Симонова у правоті обраного шляху.

Його сходження партійними сходами було ще стрімкішим, ніж вхід у літературу і здобуття всеросійської слави. У 1946-1954 роках К.Симонов – депутат ВР СРСР 2 та 3 скликань, з 1954 по 1956 – кандидат у члени ЦК КПРС. У 1946-1954 – заступник генерального секретаря правління Спілки письменників СРСР. У 1954-1959 та 1967-1979 - Секретар правління Спілки письменників СРСР. З 1949 року – член президії Радянського комітету захисту миру.

Так, підкоряючись «генеральній лінії партії», він брав участь у кампанії цькування Зощенка та Ахматової, писав «замовні» п'єси про космополітів («Чужа тінь») та вірші-балади, намагався вмовити І. Буніна, Теффі та інших відомих письменників-білоемігрантів. у Радянську Росію. Як головний редактор у 1956 році Симонов підписав лист редколегії журналу «Новий світ» з відмовою в публікації роману Бориса Пастернака «Доктор Живаго», а в 1973 році - лист групи радянських письменників до редакції газети «Правда» про Солженіцина та Сахарова.

Але в той же час неможливо не визнати, що діяльність Симонова на всіх його високих літературних постах була настільки однозначною. Повернення читачеві романів Ільфа і Петрова, поява булгаковського «Майстра і Маргарити» (1966 рік, у скороченому журнальному варіанті) та хемінгуеївського «По кому дзвонить дзвін», захист Л.О. Брик, яку високопоставлені «історики літератури» вирішили викреслити з біографії Маяковського, перший повний переклад п'єс А.Міллера та Юджина О'Ніла, вихід у світ першої повісті В.Кондратьєва «Сашка» - ось далеко не повний перелік заслуг К.Симонова перед радянською літературою. Було ще й участь у «пробиванні» вистав у «Сучаснику» та Театрі на Таганці, перша посмертна виставка Татліна, відновлення виставки «ХХ років роботи» Маяковського, участь у кінематографічній долі Олексія Германа та десятків інших кінематографістів, художників, літераторів. Десятки томів поданих зусиль Симонова, що зберігаються сьогодні в РДАЛІ, названі ним «Все зроблене», містять тисячі його листів, записок, заяв, клопотань, прохань, рекомендацій, відгуків, розборів і порад, передмов, що торують дорогу «непробивним» книгам і публікаціям. В архіві письменника та очолюваних ним редакцій журналів немає жодного листа, що не відповідає. Сотні людей почали писати військові мемуари після прочитаних Симоновим та співчутливо оцінених ним «проб пера».

В «опалі»

Симонов ставився до тієї рідкісної породи людей, яких влада не зіпсувала. Ні вимушене розшаркування перед вищими, ні ідеологічні догми, у межах яких пролягав шлях радянської літератури кінця 1940-х - початку 1950-х років, не вбили в ньому справжнього, живого початку, властивого лише по-справжньому талановитому художнику. На відміну від багатьох своїх колег із літературного цеху, за роки своєї «симфонії» з владою, К.Симонов не розучився робити вчинки, спрямовані на те, щоб відстоювати свої погляди та принципи.

Відразу після смерті Сталіна він опублікував у «Літературній газеті» статтю, яка проголосила головне завдання письменників відбити велику історичну роль Сталіна. Хрущов був дуже роздратований цією статтею. За однією з версій, він зателефонував до Спілки письменників і зажадав негайного усунення Симонова з посади головного редактора «Літературної газети».

За великим рахунком, редактор Симонов зробив те, що вважав за потрібне зробити на той момент. Його чесна натура солдата і поета чинила опір таким формам поводження з цінностями минулого і сьогодення, як «обпльовування і облизування». Своєю статтею Симонов не побоявся висловити думку тієї частини суспільства, яка справді вважала Сталіна великим вождем нації та переможцем фашизму. Їм, вчорашнім ветеранам, що пройшли всі тяготи минулої війни, зазнали поспішних зречень «відлиганих» перекрутів від свого недавнього минулого. Не дивно, що невдовзі після XX з'їзду партії поет зазнав жорстокого розносу і був звільнений від свого високого посту у Спілці Письменників СРСР. У 1958 році Симонов поїхав жити і працювати в Ташкент як власний кореспондент «Правди» по республіках Середньої Азії.

Однак це вимушене «відрядження»-посилання Симонова не зламало. Навпаки, звільнення від громадсько-адміністративної роботи і тієї частки публічності, що супроводжувала його майже все життя, дало новий імпульс творчості письменника. «Коли є Ташкент, - похмуро, але з мужньою гідністю жартував Симонов, - нема чого їхати на сім років у Круассе, щоб написати «Мадам Боварі».

«Живі та мертві»

Перший роман Симонова «Товариші зі зброї», присвячений подіям на Халкін-Голі, побачив світ у 1952 році. За первісним задумом автора, він повинен був стати першою частиною задуманої ним трилогії про війну. Проте вийшло інакше. Щоб повніше розкрити початковий етап війни, знадобилися інші герої, інший масштаб подій, що зображаються. «Товарищам по зброї» судилося залишитися лише прологом до монументального твору про війну.

У 1955 році, ще в Москві, Костянтин Михайлович Симонов починає роботу над романом «Живі та мертві», але політичні інтриги після XX з'їзду партії, а також нападки з боку нового партійного і літературного керівництва завадили письменнику повністю віддатися творчості. 1961 року Симонов привозить до Москви з Ташкента вже закінчений роман. Він став першою частиною великого правдивого твору про Велику Вітчизняну війну. Автором було знайдено герої, з якими читач пройде шлях від перших днів відступу до розгрому німецької армії під Москвою. У 1965 році Симонов закінчив свою нову книгу "Солдатами не народжуються", яка є новою зустріччю з героями роману "Живі та мертві". Сталінград, незабарвлена ​​правда життя і війни на новому етапі - подолання науки перемагати. Надалі письменник припускав довести своїх героїв до 1945 року, до кінця війни, але в процесі роботи стало очевидним, що дія трилогії завершиться в тих місцях, де вона і починалася. Білорусь 1944 року, наступальна операція "Багратіон" - ці події лягли в основу третьої книги, яку Симонов назвав "Останнє літо". Усі три твори об'єднані автором у трилогію під загальною назвою «Живі та мертві».

У 1974 році за трилогію «Живі та мертві» Симонов був удостоєний Ленінської премії та звання Героя Соціалістичної Праці.

За сценаріями К. Симонова були поставлені фільми «Хлопець із нашого міста» (1942), «Жди меня» (1943), «Дні та ночі» (1943-1944), «Безсмертний гарнізон» (1956), «Нормандія-Німан» (1960, разом із Ш. Спааком та Е.Тріоле), «Живі та мертві»(1964), «Двадцять днів без війни» (1976).

У 1970 К.М.Симонов побував у В'єтнамі, після чого видав книгу «В'єтнам, зима сімдесятого ...» (1970-71). У драматичних віршах про війну у В'єтнамі «Бомбіжка по майданах», «Над Лаосом», «Дежурка» та інші постійно виникають зіставлення з Великою Вітчизняною війною:

"Я не соромлюся ..."

Велику документальну цінність мають мемуари Симонова «Щоденники воєнних років» та остання його книга – «Очима людини мого покоління. Роздуми про Сталіна» (1979, видана в 1988 році). Це спогади та роздуми про час 30-х – початку 50-х років, про зустрічі зі Сталіним, A.M. Василевським, І.С. Конєвим, адміралом І.С. Ісаковим.

У книзі «Очима людини мого покоління» К.М. Симонов частково переглядає свої колишні погляди, але не зрікається них. На відміну від деяких досить відомих публіцистів та мемуаристів «перебудовного» періоду, Симонов далекий від «посипання голови попелом». Здійснюючи кропітку роботу над неминучими помилками та помилками свого покоління, письменник не опускається до бездоказового шельмування історичного минулого своєї країни. Навпаки, пропонує нащадкам прислухатися до фактів, щоб не повторити колишніх помилок:

Помер Костянтин Михайлович Симонов 28 серпня 1979 року у Москві. Відповідно до заповіту, порох К.М. Симонова був розвіяний над Буйницьким полем під Могильовом, де 1941 року йому вдалося вийти з оточення.

На закінчення хотілося б навести уривок із книги спогадів філолога, письменника та журналіста Григорія Окуня «Зустрічі на далекому меридіані». Автор знав Костянтина Михайловича в роки його перебування в Ташкенті і, на наш погляд, найточніше охарактеризував Симонова як одного з найсуперечливіших і неоднозначних, але яскравих та цікавих людей свого часу:

Біографіята епізоди життя Костянтина Симонова.Коли народився та померКостянтин Симонов, пам'ятні місця та дати важливих подій його життя. Цитати письменника, поета та громадського діяча, фото і відео.

Роки життя Костянтина Симонова:

народився 28 листопада 1915, помер 28 серпня 1979

Епітафія

«Але в серці немає ні заздрощів, ні злості,
Убоги і безпорадні слова,
І лише пам'ять: що з нею робити, Костю?
Відповіді немає, та хіба я жива...»
З вірша Маргарити Алігер пам'яті Симонова

Біографія

Рядки його вірша «Жди меня» стали заклинанням для мільйонів людей, які пережили Велику Вітчизняну війну. У біографії Костянтина Симонова траплялися злети та падіння, особисті перемоги і часом прорахунки, недивні для того складного часу, коли жив письменник. Проте він залишився в пам'яті його сучасників та нащадків як автор чудових віршів, книг та сценаріїв.

Біографія Симонова почалася Петрограді, свого батька не знав - той загинув на війні, і майбутнього письменника виховував вітчим. Жили досить бідно, як і багато хто в ті часи, тому після семи класів хлопчик пішов до училища і працював токарем. Коли Симонову було 16 років, його сім'я переїхала до Москви. І хоча семикласного освіти було недостатньо, його прийняли до Літературного інституту – як представника робітничого класу. Вже до закінчення інституту Симонов друкував свої вірші, а незадовго до війни написав свою першу п'єсу, яку поставив театр «Ленком». Війну Симонов пройшов як військовий кореспондент, дійшовши до Берліна. Ще до війни він змінив своє ім'я Кирило на Костянтина, під яким і уславився пізніше на весь СРСР.

Симонова завжди вважали письменником, обласканим владою. Виходили фільми за його сценаріями, ставилися його п'єси, збільшувалася кількість нагород письменника, який призначався на високі літературні посади – Симонов кілька років пропрацював редактором журналу «Новий світ» та «Літературної газети». Він повністю підтримував політику партії і був серед перших, хто засудив Пастернака за роман «Доктор Живаго» і Солженіцина за його «антирадянські дії та висловлювання». Але й список заслуг Симонова чималий - це за його допомогою радянським читачам повернули романи Ільфа та Петрова, побачила світ книга «Майстер і Маргарита», переклади п'єс Артура Міллера та Юджіна О'Ніла. За спогадами його сучасників, в останні роки життя Симонов немов звинувачував себе за те, як завзято він перші роки виконував завіти партії, і пізніше, з роками, вибрав більш незалежну по відношенню до влади позицію. Більше того, Симонов був доброю і щедрою людиною, він дуже допомагав колишнім фронтовикам - влаштовував їх на лікування, сприяв отриманню квартир і нагород.

Смерть Симонова настала 28 серпня 1979 року. Похорон Симонова, відомого та улюбленого багатьма літературного діяча, пройшли непомітними. 2 вересня рідні Симонова забрали його порох і відвезли до Білорусі, щоб розвіяти над Буйницьким полем біля Могильова, як заповідав письменник.

Лінія життя

28 листопада 1915 р.Дата народження Костянтина (Кирила) Михайловича Симонова.
1933 р.Вступ до Літературного інституту ім. А. М. Горького.
1936 р.Публікація перших віршів Симонова.
1938 р.Закінчення університету.
1939 р.Народження сина Олексія від шлюбу із Євгенією Ласкіною.
1940 р.Розлучення з дружиною, стосунки з Валентиною Сєровою, написання Симоновим першої п'єси «Історія одного кохання».
1941 р.Заклик до армії.
1942 р.Вихід фільму «Хлопець із нашого міста» за сценарієм Симонова, вихід збірки поезій Симонова «З тобою і без тебе», присвяченого Валентині Сєровій.
1943 р.Вихід фільму «Жди меня» за сценарієм Симонова, шлюб із Валентиною Сєровою.
1950Народження дочки Марії.
1952 р.Вихід першого роману Симонова «Товариші зі зброї».
1957 р.Розлучення з Сєрової, шлюб із Ларисою Жадовою, народження доньки Олександри.
1958-1960 рр.Робота в Ташкенті як власний кореспондент «Правди».
1959 р.Вихід книги «Живі та мертві».
1961 р.Постановка п'єси «Четвертий» Симонова у театрі «Сучасник».
1976 р.Вихід фільму «Двадцять днів без війни» за сценарієм Симонова.
28 серпня 1979 р.Дата смерті Симонова.
2 вересня 1979 р.Похорон Симонова (прах був розвіяний над Буйницьким полем).

Пам'ятні місця

1. Дім Симонова у Саратові, у якому він жив у дитинстві.
2. Літературний інститут ім. А. М. Горького.
3. Театр ім. Ленінського комсомолу, де було поставлено першу п'єсу Симонова.
4. Театр «Сучасник», де було поставлено п'єсу Симонова «Четвертий».
5. Пам'ятник Симонову у Саратові.
6. Буйницьке поле, де похований Симонов (розвіяний порох) і де встановлено меморіальний знак пам'яті Симонова.

Епізоди життя

Симонов був одружений кілька разів. Найяскравішим його романом стали стосунки з акторкою Валентиною Сєровою. Симонов був пристрасно закоханий у Сєрову, він довго її доглядав і, нарешті, вони одружилися. На жаль, шлюб не склався. Коли через кілька років Сєрова померла на самоті і забуття, Симонов не приїхав на похорон, але надіслав до труни 58 рожевих троянд на знак колишнього кохання.

Актриса Валентина Сєрова та Костянтин Симонов були одружені кілька років — за їхнім романом стежила із завмиранням серця вся країна

Завіт

«Ми можемо пережити велике горе,
Ми можемо задихатися від туги,
Тонути та випливати. Але в цьому морі
Завжди мають залишитися острівці».

Документальний фільм про Костянтина Симонова

Співчуття

«Симонов зумів вгадати найголовніше, найзагальне, найнеобхідніше людям тоді й тим допоміг їм у важку пору війни».
Маргарита Алігер, російська поетеса